Кафедра філософії, соціальних та політичних наук

Мартинова Наталія

 Аналіз ключових образів в романі «Ім’я троянди»

Багатоплановість структури текстів письменників-постмодерністів має прояв через мозаїчну текстуальну цілісність, у якій поєднано різні концепції, ідеї, символи. Інтерпретація  давніх тестів, образів, мотивів у сучасній літературі виявляє гру авторів і створення ними нового смислового континууму. Архітексти проглядаються крізь канву постмодерного твору і ця палімпсестність дозволяє письменникам трактувати культурні надбання, символи епохи.

Палімпсест — пергамент, на якому стерли первісний текст, а поверх нього написали новий. Пергамент був дуже дорогим матеріалом, таким чином люди, які займалися переписуванням матеріалу, намагалися різними способами знизити ціну книг. Тому часто для переписування брали пергамент уже використаний, на якому, на думку автора, містилася неважлива інформація. Старий текст змивали або зішкрібали і на очищених таким чином аркушах писали знову. Такі рукописи і називають палімпсестами. По відношенню до аналізу культурних феноменів палампсест виступає як метафора.

Палімпсестне заємопроникнення різночасових просторів, у якому один хронотоп передує іншому, спостерігаємо у творах Умберто Еко.

Умберто Еко вдається до інтелектуальної гри: крізь роман «Ім’я троянди» проступає текст «Вавилонської бібліотеки», «Книги піску», «Пошуків Аверроеса» Х. Л. Борхеса. Близькість до постмодернізму відзначав і сам автор в «Замітках на полях «Імені троянди»(1983). З властивою йому іронією Еко помічав, що, хоча до слова «постмодернізм» «вдаються … всякий раз, коли хочуть щось похвалити», він, як «якийсь духовний стан» хороший тим, що «тут, в системі постмодернізму, можна брати участь в грі, навіть не розуміючи її, сприймаючи її цілком серйозно», при цьому пам’ятаючи, що «якщо вже минуле неможливо знищити, бо його знищення веде до німоти, його потрібно переосмислити, іронічно, без наївності». Саме таким чином Еко діє і в романі «Ім’я троянди». Постмодернізм завжди ґрунтується на готовому матеріалі (тут – епоха середньовіччя з його особливою культурною та історичної ситуацією і світ католицького абатства). Фантазія, гра в рамках постмодернізму з уже готового літературного знання, сюжетів, образів, цитат і стилів створює світ за своїми власними законами.

Роман виявляється лабіринтом, «дивною павутиною» детективних ниточок і смислів, що створює перекличку з традицією детективного жанру, риси якого, як і використовувані традиційно-книжкові формулювання, покликані співвіднести роман з літературною традицією, надати постмодерністським ідеям стійкий вираз. Організація роману «за схемою» написаних до нього книг призводить до пародійного використання своєрідних аналогій в створенні образів нових Холмса і Ватсона (Вільгельма Баскервільського і Адсона) з іронічним відсиланням до літературної традиції, інтерпретованої в рамках постмодерністського поняття інтертекст.

Прототекстом роману У. Еко можна вважати не тільки «Вавилонську бібліотеку», але й інші новели Х. Л. Борхеса, у яких мова йде про книгу, бібліотеку чи лабіринт.

Роман має ознаки не лише детективного, а й історичного та філософського твору, оскільки достатньо скрупульозно відтворює історичну атмосферу епохи і ставить перед читачем низку серйозних запитань філософського звучання. Жанрова «непевність» значною мірою мотивує і незвичайність назви роману. Еко хотів зняти назвою свого твору подібну визначеність, тому й придумав заголовок «Ім’я троянди», що в смисловому відношенні є цілком нейтральним, оскільки, за словами автора, кількість символів, з якими зв’язаний образ троянди, невичерпний.

Книга – ключовий та знаковий образ-символ роману У. Еко й неодмінний атрибут бібліотеки. Магічна сила «Поетики» у творі У. Еко вбачається у силі слова, адже мова в ній про речі, які знищують усталені канони: «Це книга Філософа. Кожна праця цієї людини руйнувала одну із сфер знання, накопичених християнством упродовж кількох століть. У батьків було сказано усе, що необхідно було знати про значення слова Божого. Але тільки-но Боецій явив своє тлумачення Філософа, божественна таємниця Слова обернулась у створену людьми пародію, засновану на категоріях та силогізмах. У Книзі Буття сказано усе, що потрібно знати про побудову космосу, але достатньо було знову відкрити фізичні твори Філософа, аби відбулося переосмислення будови світу, цього разу в матеріальних термінах. <…> Кожне із слів Філософа, якими тепер клянуться і святі, і князі церкви, у свій час перевернуло усталені уявлення про світ. Але уявлення про Бога йому поки що не вдалося перевернути. Якщо ця книга стане… Якщо ця книга стала б предметом вільного тлумачення, були б зруйновані останні межі» [4, 594—595]. «Поетика» Аристотеля, на думку монаха Хорхе, є тим твором, що руйнує певні моральні та духовні канони церкви, тому прагне заховати її якнайдалі, у галереї під назвою «межа Африки», а потім і зовсім знищує. Стаючи об’єктом детективної історії, книга разом з тим є і своєрідним «знаряддям вбивства» – отруєні сторінки твору Аристотеля виявляються причиною смерті монахів.

Загадкова книга стає не тільки предметом зацікавлень героїв роману Еко, вона – причина їх усамітнення, а вони – її заручники. Знання, здобуті героями твору виявляються вбивчими (духовно і фізично), отруйними. Тобто, центральний мотив – мотив Книги, яку треба віднайти, відтворити, прочитати, щоб пізнати істину і самовизначитися, дістати для себе своєрідний онтологічний гарант, перепустку на буття у культурі і соціальне безсмертя

Події в романі Умберто Еко відбуваються навколо другого тому «Поетики» Аристотеля, у якому мова йде про комедію, а отже про сміх. Дискусія про сміх, а точніше, чи сміявся Христос гостро звучить з уст сліпого бібліотекаря. «Двобій» між Хорхе і Вільгельмом, у якому кожен прагне довести свою правоту, спираючись на здобуті знання, є основою інтелектуального поєдинку. Для Хорхе знання, які бере з книг – сліпе відтворення набутого, Вільгельм же послуговується набутими знаннями для осмислення написаного й створення нового. Хорхе втілює дух догми, схоластики, Вільям – аналізу, творчості. Книги, для середньовічного інквізитора існують «не для того, щоб у них вірити, а щоб їх вивчати. Нам слід замислюватися не над тим, що говорить та чи та книга, а що вона означає, і це чудово знали давні коментатори священних книг» [4, 393-394]. Тому в романі книгосховище – місце, де «в цілості зберігаються тексти, а не місце, де старі тексти служать відправними пунктами для створення нових» [1, 667], адже їх ревно оберігає сліпий бібліотекар.

Ще один ключовий образ-символ роману – це бібліотека: «… побудова та конфігурація бібліотеки відображають образ земної кулі» [4, 399]. У ній немає двох однакових книг, але число знаків для письма залишається незмінним – двадцять п’ять. Книжки у скрипторії монастиря розташовані у певному порядку, відповідно до карти тодішнього світу. Бібліотека – місце майже культове для героя «Імені троянди». Знаходиться вона у лабіринті, що є «знаком того лабіринту, яким є світ» [4, 192]. Хорхе пояснює Вільгельму, що це великий лабіринт, в який «увійдеш і не знаєш, чи вийдеш» [4, 192]. Не тільки бібліотека, побудована у формі шестигранника, є лабіринтом, але й сам текст є лабіринтом, з якого вийти можна різними шляхами. У. Еко у «Замітках …» подає три види абстрактної моделі лабіринту, вказуючи, що одна з його структур нагадує сітку, де немає центру, периферії, виходу. За моделлю, що є праобразом Всесвіту, будує свою бібліотеку Борхес. Еко поселяє у такий світ монаха Вільгельма. Розгадку лабіринту монах-францисканець здійснює ззовні.

Лабіринт Еко нагадує античний міф про Мінотавра та нитку Аріадни, за допомогою якої Тесей знаходить вихід. Кожен лабіринт має свого Тесея, який розкодовує смисли і знаходить вихід. Функція «Тесея» у романі У. Еко полягає у тому, що «набагато доречніше поступитися читачеві, від якого і вимагається розібратися в усіх обманах, пастках і хитросплетіннях сконструйованої автором ігрової системи» [2]. У романі «Ім’я троянди» ним постає Вільгельм Баскервільський. Заблукати в бібліотеці – це певна метафора, яка вказує на нескінченний потік інформації у сучасному літературному просторі, заблукати в якому дуже легко пересічному читачеві.

З образом бібліотеки-лабіринту пов’язаний образ дзеркала. Саме за дзеркалом («Ім’я троянди») у скрипторії монастиря знаходиться вихід з бібліотеки, тому «що це дзеркало – двері…» [4, 398]. Дзеркала, лабіринти у творах митців «породжують безкінечність і дають можливість для нових поєднань різних світів» [3, 38].

Глибинно приховані зв’язки, формами передачі яких є інтерпретація тем і мотивів, образів, алюзії, ремінісценції, запозичення, цитації розширюють канву тексту «Ім’я троянди». Трактування образів-символів Книги, Бібліотеки, Лабіринту Умберто Еко говорить не тільки про палімпсестність роману митця, а й про з᾿єднання певного текстуального універсуму, тобто знання з теософії, літератури, філософії, культурології.

 

Література:

 

1. Лотман Ю. Выход из лабиринта / Ю. Лотман. // Эко У. Имя розы / У. Эко. —М. : Радуга, 1998. — С. 650—669.

 

2. Люксембург А. Лабиринт как категория набоковской игровой поэтики [Электронный ресурс] / Александр Люксембург. — Режим доступа к журн. : http://www.relga.rsu.ru/n22/cult22_2.htm

 

3. Стеценко Т. Роман Умберто Еко «Ім’я троянди» / Т. Стеценко. // Зарубіжна література. — 2002. — № 8. — С. 37—38.

 

4. Эко У. Имя розы / Умберто Эко ; пер. с итал. Е. А. Костюкович. — СПб. : Симпозиум, 2004. — 640 с.