Кафедра філософії, соціальних та політичних наук

НАШ ВИБІР

Пропоную усім небайдужим (але байдужих вже немає!) співвітчизникам непросту тему для розмислу. Бо ж максимально ефективною може бути лише та дія, той вчинок, який здійснений не інстинктивно і не реактивно, але осмислено і відтак з повним усвідомленням правоти і рішучості.

Пропонована тема є дуже дражливою, часто незручною і неприємною. Та ця обставина не має зупиняти і відмовляти нас від її розгляду. Йдеться про реакцію обурення, злості й ненависті, а відтак і почуття агресивності як налаштованостей до дії. Бо що інше може відчути КОЖЕН українець і українка, переживаючи жахіття бійні, насильств і страшних страждань свого народу, – своїх ближніх?!. Це така природна реакція. Вона зрушує з місця, та що там зрушує, – негайно кидає у бій, настійно спонукає до спротиву до кінця, хоч і до смерті…

Але придивімося пильніше, якнайретельніше відсторонюючи з очей криваву пелену ненависті до ворога. Поставлені в умови необхідності перемогти, щоб вижити і відбутися, ми не маємо права на помилки. І неякісне усвідомлення власних мотивів обов’язково відобразиться на результаті.

Почнемо з визначень: агресивність — риса характеру, що виражається у ворожому ставленні людини до оточення. Агресія визначалася як набутий (а не інстинктивний) захисний механізм, спричинений зовнішніми факторами, а не внутрішніми. Агресія часто виникає як так званий «захисний механізм» проти впливів ворожого оточення. (…) В будь-якому випадку, агресія є одним із захисних механізмів людини, за допомогою якого людина намагається якось скинути негативні емоції і пристосуватися до навколишніх умов. Це точка зору Вікіпедії, і з нею важко не погодитися.

Окрім того, природною реакція агресивності може вважатися лише як прояв, одна з ознак перехідного, а тому критичного віку людини – підліткового, коли внаслідок перебудови системи стосунків дитини і середовища і прагненням до самостійності, підліток часто бунтує, іноді агресивно демонструючи і відвойовуючи право на самовизначення. З формуванням оновленої системи і критеріїв цінностей, нових етичних вимог (до оточуючих і до себе) потреба в негативізмі й агресивності зникає, – криза минає. Це шлях як окремішніх особистостей, так і «особистостей соціальних», тобто націй.

Тобто підліткова агресивність – завжди минуща, а вже стала, кристалізована агресивність є проявом ненормального формування особистості. Це дуже важливо зрозуміти, що коли схильність до агресії стає сутнісною (атрибутивною) властивістю сформованої цілісності (окремої чи загальної), то саме ця негативістська складова унеможливить виникнення і закріплення однієї із значущих і вагомих для процесу самоутвердження нації ознак: здатності до розуміння інших (а відтак і до саморозуміння), – а чим є така здатність як не умінням прийняти і схвалити право іншого на існування і самовизначення.

Тому, на мою думку, існує глибинний внутрішній зв’язок між здатністю до національного самопородження і самовизначення, з одного боку, і характером етичної спрямованості цих націй. І головна максима виглядає так: ефективність процесу створення нації (і її подальших життєвих доль) перебуває у прямій залежності від здатності представників цієї нації до вищих, етично якісних переживань (тобто до реалізації громадянами вищих моральнісних станів). Інакше кажучи, навіть у стані війни, на полі бою, та й після перемоги, нами має керувати ніяк не ненависть. Лише зосередженість, спокій і упевненість у власній правоті. Ненависть вбиває, і не лише ворога, але й провідника, його душу.

До появи цих рядків авторку підштовхнуло одне із спостережень: як у особистому спілкуванні, так і на теренах медіа загрозливо часто зустрічаються настрої агресивні, вони пронизують всі виміри і страти суспільства (скажімо, трансльоване ТБ повідомлення, що дитина подарувала мамі на день народження власноруч виготовлену маленьку модель труни путіна. Коли чуєш щось подібне, жахаєшся. Звичайно, психологи переконують у тимчасовості таких станів, мовляв, психіка дитини безпосередньо відображає все, з чим стикається, і потім, по закінченню війни, душа дитини потроху зцілиться). Розумію, що агресивними станами свідомість захищається, як запевняє Вікіпедія. Та все ж.

Дійсно, мабуть, немає зараз в Україні людини, яка не бажала б смерті тому, хто спричинив цю війну. Немає, мабуть, нікого, хто хоч раз не уявив би путіна мертвим, і авторка не є винятком. Але йдеться про те, щоб не дати цим бажанням і уявленням влади над усім світлим і справедливим, що складає основу нашого існування. І, не приведи Боже, я не закликаю до жалості чи прощення «російським солдатикам», – хто несе смерть, той її й отримає. Йдеться про те, яка саме настанова відплати керуватиме українським воїнством.

…Давня східня притча розказує історію боротьби двох правителів, що ніяк не могли одне одного подолати. І от коли, через багато років, один з них став перемагати і вже притис супротивника до землі, то переможений зібрався з силами і раптом плюнув в обличчя ворога. І тоді переможець встав і допоміг піднятися своєму супротивникові зі словами: «Почнемо герць з початку, бо мною заволоділи ненависть і зневага. А це не те, чим має керуватися справедливість». Ця повчальна історія, звичайно, не симетрична нашій ситуації. Але проте дає виразне розуміння настанов і мотивів боротьби: справедливі дії ґрунтуються на хоробрості серця і тверезості розуму, без впадіння у морок ненависті й ворожнечі.

Дракона можна вбити лише тоді, коли ти уб’єш його й у самому собі. Інакше на Дракона перетворишся ти сам.

03.04.2022

Світлана Зайцева

«Вівтар Св. Михаїла» Г. Давід 1510.

Музей історії мистецтв (м. Відень)