Логотерапія мистецтвом: Кольори життя (за мотивами творчості Миколи Прокопенка)

12.04.2021 admin Центр візуальної культури і соціальних практик

«Художник це філософ.

Колір, пластика – теж філософія,

живопис – це знання»

Микола Прокопенко

Микола Прокопенко – народний художник України. Має понад 650 виставок, його картини зберігаються у 83 музеях світу.

Його яскраві полотна насичені сонцем і повітрям узбережжя Чорного моря. Адже сам він з Одеси, народився та ріс у сонячному краї, тому основне джерело його творчості, як він часто зазначає в інтерв’ю, – враження від сонця.

Яскраві, насичені, глибокі кольори його картин відтворюють палітру чотирьох стихій: вогню (червоний), землі (чорне), води (синій), повітря (білий). Вони наче матеріалізують атмосферу східного клімату і соковитих барв ландшафту.

Микола Прокопенко відводить кольору особливе місце у своїй творчості. Його називають українським Пікассо, і він не випадково цікавився ідеями Поля Гогена, для якого колір був основою світовідчування. Гоген усе життя шукав колір. Тому він поїхав аж на Таїті за яскравими, екзотичними кольорами. Адже їх можна було побачити лише там…

Про залежність сприймання кольорів мешканцями різних країн від ландшафту писав ще Гьоте у своїй праці «Хроматика» (1810). У наукових колах тоді не сприйняли всерйоз його погляди, адже згідно з пануючою на той час науковою теорією Ньютона, колір був насамперед оптичним явищем. На колір як феномен сприймання та його культурно-історичну обумовленність науковці звернули увагу набагато пізніше.

Проте колір завжди сприймався як феномен життя. Думку про проміжний стан хроматичних кольорів між полюсами чорного і білого ми зустрічаємо в давніх міфах, епічній поезії, колірних системах античності (Арістотель, Платон), Нового часу (Рунге, Освальд, Клейє), а також у Гьоте, Шеллінга, Гегеля, П. Флоренського.

У давнину люди асоціювали кольори з предметами та явищами, тобто колір не був абстрактною категорією. Зупинимось саме на червоному. Він є основою коловороту кольорів. Червоний у глибоку давнину асоціювався з кров’ю жертовної тварини, життєвою енергією, силою – первісна людина помічала кров’ю предмет, який вона хотіла оживити. Тому червоною охрою часто фарбували кістки померлих.

Чорний – білий – червоний виділяються як основні кольори у багатьох культурах, наприклад, в ритуалах африканських народів (Д. Заан «Белый, красный и черный: цветовой символизм в черной Африке»).

Звісно, асоціативне коло червоного дуже широке – від крану, з якого тече гаряча вода, до символіки режиму тоталітаризму, або, навпаки, свободи. Але спільна для усіх образів ознака цього кольору – активність. Недаремно його використовували у Стародавній Індії в хромотерапії (лікування кольором). Символізм кольору залежить від історичного та культурного контексту.

Так у «Трактаті про геральдичні кольори» (1644) В. де ла Коломбер пише, що «червоний колір в геральдичних фігурах означає гарячу любов до Бога і ближнього, відважність, але також лютість і жорстокість».

Отже, від самого початку червоний є основою життєвої активності. І він містить у собі інші кольори, які «киплять» у його гарячій субстанції. Відомо, що у фольклорі веселка була лише червоною. Справа в тому, що людина легше сприймає більш широку інфрачервону частину спектру на відміну від ультрафіолету, і це обумовлює спрямованість уваги та неусвідомлений символізм. Звісно, люди бачили й інші кольори, але історично вони наділялися значеннями поступово. Так до червоного у веселці згодом додавалися інші кольори.

На полотнах Миколи Прокопенка ми бачимо багато червоного, і в цьому є особлива глибина і архаїчність. Жінка – центральний образ творчості Миколи Прокопенка. Критики помічають у творчій манері художника насамперед раблеанські мотиви у зображенні жінки. Але вони можливо є більш давніми. Дещо гіпертрофовані зображення насичені червоним. Червоне тут неоднозначне: і життєдайність, і пристрасть, і дещо небезпечне…. Це – «жінки Прокопенка». Їх сповнена сили соковита тілесність звертає нас не лише до червоного кольору як основи творення світу, а й до образу самої жінки, що часто нагадує «палеолітичних Венер», яким художник раптом вирішив повернути обличчя, руки, характер, суб’єктивність. Це сформувало унікальний стиль і почерк майстра, який неможливо переплутати ні з яким іншим.