Кафедра філософії, соціальних та політичних наук

Центр філософсько-теологічних досліджень та когнітивної риторики кафедри філософії та релігієзнавства продовжує  інформувати про підсумки V регіонального конкурсу учнівської та студентської молоді «ФІЛОСОФ і Я» – 2022.

Представляємо роботи Тетяни Кравченко, Надії Теренник та Анастасії Трегубенко, учениць Смілянської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів N10 Смілянської міської ради Черкаської області.

Особиста подяка учителю – Сопільняк Вікторії Вікторівні. 

З усіма роботами можна буде ознаймитись за посиланням (іформація оновлюється): http://philosophy.ck.ua/category/sociogumanitarna-laboratoriya/regionalniy-konkurs-uchnivskoi-mol/

***

Заради честі, миру і майбутнього України

Своє життя поклали на ваги,

І не вагались жодної хвилини.

Злякалися, спинились вороги.

І ми сьогодні маєм – Україну!

Ольга Калина

 На біле, ще бабусине домоткане полотно, яке нарешті дочекалося свого часу, падали ніжно-голубі хрестики, а за ними – жовтенькі, блідо-зелені. Отак падали невимушено, легко, навіть з якоюсь містичністю. Улянині тендітні пальці вправно тримали голку, і та голка злітала то ввись, то падала під полотно, лишаючи на ньому поодинокі волошки.

• Уляно, та лягай вже спати, – сварилася по-доброму мати, – Сергій твій аж вечіром завтра приїде, встигнеш довишивати ту хустинку йому.
• Угу, то для Вас, мамо, то просто хустинка, – проказала з легкою роздратованістю дівчина, – а я для мого Сергійка оберіг хочу вишити, от серцем відчуваю, що треба, – і її голос забринів якоюсь світанковою тривожністю.

        Наступного дня, під вечір, по бруківці, до Уляниного будинку швидко крокував молодий красивий юнак. Він був високого зросту, широкоплечий, гарно складений. З-під шапки виднілися чорні кучері, які ледь погойдував листопадовий морозний вітерець. Кудлаті  густі брови були злегка нахмурені, мабуть, від того, що подумки вже був біля своєї горлички, а ноги досі ступали вулицею. А очі! Очі в хлопця горіли, горіли янтарністю, силою, в тих очах був такий відблиск, що аж серце завмирало.

• Рідний мій, Сергійку, скільки ж ми не бачилися? Аж два місяці! Я змучилася від туги! – шепотіла Уляна, обіймаючи свого коханого.

Сергія і справді не було майже два місяці в Україні, він їздив вирішувати деякі справи на Батьківщину своїх батьків, в село Навур, що в Азербайджані. З цього села батьки Сергія переїхали у Україну, рятуючись від війни в Нагірному Карабасі. Хлопець був громадянином України вірменського походження, тому що народився вже в Україні.

• Улянко, кохана, ти маєш зрозуміти мене, – говорив спокійним рівним тоном Сергій. – Ну не можу я стояти осторонь цих подій. Я серцем відчуваю, що потрібен на Майдані, ну хто ж, як не я?

Дівчина знала, що благати не їхати до Києва то є даремна справа. Вона знала, що Сергій не відступиться, от же ж такий характер – впертий, вольовий! За це і кохала його. Уляна плакала, плакала, не від того, що весілля доведеться відкласти трошки, а плакала гарячими слізьми, бо щось дивним вогнем пекло під її грудьми. Якісь передчуття закрадалися до її думок, до її тендітної цнотливо-доброї душі. Стишилася вже на Сергієвих грудях, дозволила його словам заспокоїти її.

• Сергійку, будь на зв’язку, прошу тебе. Кожного вечора дзвони мені, а я буду молитися за тебе, буду молитися за Україну. А мій оберіг, що я вишила для тебе, буде оберігати тебе. Віриш? Віриш, коханий?

Уляна простягла хлопцеві вишиту хустинку, з якої на них обох дивилися полотняні, блакитно-безкраї волошки.

Дим із палених шин їдливо давив Сергію груди, голова йшла обертом від криків, від пустих обіцянок політиків, від закликів побратимів до оборони Майдану. Стомлено присів на перекинуту лаву, важко видихнув, але не від втоми, то з грудей вирвалося тихе голосіння:  “Україно моя, колиско мого життя, майбутнє моє, та коли ж тебе встигли так на коліна поставити, а ми й не вгледіли? Рамки тобі виставили, у клітку замкнули, що і крила твої почорніли, осипалися. От би ти піднялася, нехай і повільно, стомлено, але, опираючись на синів своїх. Коли не догледіли, що рвуть тебе на заплатки? Коли ж ми перестали босими ногами відчувати могутню силу своєї землі, що живить нас, що поїть своїми соками та мощами? Сумно мені та важко, на серці каменем провина лежить”.

• Сергію! Сергію! – тонкий дзвінкий голос журналістки пробудив хлопця від роздумів. – А що засумував? Буде все добре. Он як ця зима змінює нас! Що скажеш?
• Вірю, що буде добре. Знаю це. Тому і на Майдані, – вже веселіше відповів юнак.

І якось навдивовижу, з глибини думок виринув уривок з поеми “Кавказ” Тараса Шевченка, і Сергій не соромлячись, а впевнено, відважно якось почав читати рядки на камеру, які згадалися: «І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава, І воля святая!»

Слово завжди мало містичну силу, рушійну силу. От і Сергій, згадавши Шевченка, підбадьорився, повеселішав. Машинально перевірив чи є в карманчику біля серця оберіг, який так тремтливо йому  подарувала Уляна, його Уляна, його віра та сила. Ось закінчаться ці всі події, розвіється дим над столицею України, і повернеться він туди, де його думки та серце, повернеться до своєї голубки.

Дуже холодною, сирою та неспокійною видалася ніч на 22 січня, натовп «беркутівців» пішов у наступ, незважаючи, що тривало перемир’я,  але протестувальники тримали свої позиції відважно та згуртовано. Сергій був у обороні на Грушевській. Штурм посилювався, навколо був густий дим, ніби сотні драконів хотіли спалити Київ, шум, крики відчаю, крики підбадьорення, крики наболілого. Хлопці, чоловіки оборонялися тим, що трапилося під руку, хто палицею, хто саморобною димовою шашкою, хто камінцем. У цьому кровавому хаосі, в цій річці прагнень до змін Сергій відчував себе сильним, відчував себе потрібним своїй Україні, він знав, що все робить правильно.

Близько шостої години ранку Уляна прокинулася, прокинулася раптово, стривожено. Їй запекло у грудях, голова пашіла вогнем, дівчина, не усвідомлюючи, що відбувається, стала молитися: “Помилуй, Господи. Спаси і сохрани…”. А в цей час, там, на Грушевській, її Сергій, її коханий, обороняв Україну, обороняв майбутнє, він обороняв і знав, що все буде добре, він вірив, що все має бути добре. Та раптом свинець прорізав світанок, простір, знівечив мрії, знівечив віру, свинець знівечив серце Сергія. Куля ворожа не вміє жаліти, не знає, що є добро.

По красивому, мужньому обличчю покотилася остання сльоза, думка відірвалася від тіла і полинула до тої, що так щиро молилася у цю мить, а рука Сергія тремтливим порухом дістала із внутрішньої кишені клаптик полотняної вишивки, вишивки, на якій кровавими слізьми заплакали волошки…

Україно! От яких ти синів маєш! Синів, які крилами твоїми стали. І пам’ять твоя освячена їхніми вчинками, і майбутнє твоє за ними. Слава тобі, Україно! Героям слава!

Тетяна Кравченко

***

Полеглим воїнам

І буде мир…

І вишні зацвітуть

У рідному моєму краї.

Лелеки добру вістку принесуть:

“Кінець війні, ми ворога здолали!”

Олена Горголь-Ігнатьєва

Зимно… Зимно в найпотаємніших куточках моєї душі. І смуток в обіймах шаленої гордості проник у ту душу, ставши скрижалем, створивши незвичайний світ пам’яті. Ступаю тихими кроками по будинку, я знаю, що мені потрібно знайти… А ось і вона – свічечка, яку придбала у Лебединському монастирі. Нехай сьогодні вона буде корисною, нехай разом із нею по всій Україні горять свічки і втамовують біль, і вшановують пам’ять… Збройні сили України! Скільки ж змісту у цих словах! Скільки сили…

Вогонь моєї свічки бринить, мов струна засмученої кобзи. Чомусь так тяжко усвідомлювати, що життя багатьох Героїв відбриніло, полинуло у синь замордованого неба. Смуток накидає на мої руки зашморг реалій, а потік свідомості не може справитися із стогоном серця, що дудніє в унісон з ракетами. “Ууууу, гуууу”,- біль навпереміш із страхом. Я – патріотка! Я – дитя моєї України! У моїх венах пульсує воля, правда та нескореність. І від початку цієї пекельно-облудної війни я молюся і чекаю. Чого саме чекаю? Миру, теплого щастя людям, кінця усім стражданням моїй Україні.

 Палахкотить свічечка, стомленими очима вдивляюсь у тінь від вогню… і ніби кадри кінофільму, бачу там оті страшні події, той розпач і страшний пекучий біль, такий, як колір мальви, що тужить в заосонні.

 Полеглі воїни – герої, котрі ціною власного життя показали любов та вірність своїй державі, своєму народові. Показали справжні цінності українців. Отак треба вміти любити, любити діями, а не словами, любити серцем, щиро і безкорисливо. І кожен з них не побоявся, не спіткнувся об страх, їх не злякав гавкіт путінських гієн. Вони йшли захищати нас, вони йшли боротися. І, повірте, саме в цю мить полеглі воїни стоять міцним щитом у небі, посміхаються і вірять.

 Я чула деякі поодинокі людські звуки (саме «звуки», бо українці таких страшних слів не скажуть ніколи), що всі ці події в Україні – омана! Що краще там, у «старшого брата». Люди! Прокиньтесь від колючого облудного сну. Відкрийте очі! Це ж ваша земля. Вдихніть українського повітря! Вдих-видих, вдих-видих…О, уже відчуваєте щось «своє»? Мені здається, що українське повітря пахне любистком і м’ятою, сушеними травами на причілку, гарячим хлібом на білому рушнику, маминою колисковою, піснею соловейка, воно пахне райдугою, пахне волелюбністю, гарячим серцем! Не відчуваєте? Тоді краще засніть! Не дихайте, бо ви – зрадники, а це – великий біль для України.

 Мої захисники полеглі, мої янголи, я всім своїм дитячим серцем Вас люблю, поважаю, схиляю голову. Я все-все розумію. Ви – шумний потік змін, який став незламною силою надії та віри!

 Будь ласка, душе прошу – пам’ятаймо їх! Вони свої життя віддали за нас…Були звичайними, простими людьми, тільки з палкішими серцями!

 Тихенько по щоці моїй скочується сльоза, сльоза пам’яті. Скільки ще епізодів, яскравих і сумних, не пережили полеглі воїни… А горя скільки залишилося рідним: недоколихані дітки, очі дружини, вкриті чорною самотою, біль матері, що душу жорстоко роздирає, мовчазний смуток батька…

 …Загортаюсь у м’яку хустину, так тепло і затишно, і ще я знаю, що їм на небесам теж добре, не болить пекуча рана, вітер несправедливості не розкуйовджує волосся і думки, вуста не шукають повітря, якого вже не вдихнути… Вони стали янголами, воїнами світла.

 Тихо-тихо, але з великою пошаною та вдячністю шепочу: «Герої не вмирають!». Поринаю у сон… Цієї ночі мені насниться вільна, щаслива Україна, повітря якої коливатиметься від сміху, від пісень, від добра.

Надія Теренник

***

Місце науково-фантастичного роману в сучасній літературі

Наукова фантастика як жанр, сукупність прийомів, типологій, образів, оповідних технік, фабульних схем і як метод постає в західній літературній традиції як своєрідний мисленнєвий експеримент, що базується на співставленні повсякденної реальності та її наукового опису разом з технологічними трансформаціями. Термін походить від грецької лексеми phantastikos – те, що стосується уяви. У сучасній масовій культурі традиційно вживається англомовна абревіатура  sci-fi (science fiction) [7] , яка вже фіксує парадоксальну природу жанру  – адже ми маємо справу з науковою вигадкою чи вигадками науки. Причина цього криється в тому, що оскільки людське пізнання завжди часткове, то наука,  використовуючи методи індукції, дедукції й аналогії, повсякчас спирається на уяву, аби сформувати ціле з недостатньої кількості частин. Сучасна дослідниця С. Хороб пише: «Визначаючи фантастику як відхилення від умовно заданої реальності, ми неодмінно стикаємося з питанням: хто повинен задавати реальність, хто вибирає її робочу концепцію? … сприйняття фантастики повинне виходити з розуміння не  так об’єктивної реальності (хоча воно завжди присутнє), як зі створеної художньої дійсності» [6, с. 28].  Ідеться про те, що фантастичне припущення є не просто технічним прийомом, інструментом естетичного впливу, а методом повноцінного конструювання реальності, що в умовах сучасної цифровізації людського життя і насамперед спілкування й обміну інформацією прямо зближує фантастичні жанри з конструюванням поняття майбутнього в масовій свідомості. Причому саме поняття реальності за такого підходу видається гранично пластичним і умовним.

 Можна, власне, почитати історію традиції і становлення жанрової структури фантастичної літератури ще з античності – наприклад, з «Держави» Платона, яка змальовує уявний ідеальний поліс, але точнішим буде згадати його діалог «Софіст», у якому філософ ділить літературу на умовно реалістичну та фантастичну, згадуючи «вигадку стосовно дійсності» та «вигадку стосовно сутності»  [5, с. 300]. Прийнято вважати, що першим романістом-фантастом був Ж. Верн, а підвалини фантастичної літератури  заклав Е. А. По.  При цьому маємо розуміти, що виокремлення фантастики як повністю окремішнього напряму літературної творчості залежить від багатьох критеріїв і тому досить непросте. Пов’язувати фантастику з філософією романтизму або тенденцією до соціального реформування складно, оскільки фантастичне виникає з необхідністю, щойно людина в описі реальності прагне вийти за межі досвіду. За такого підходу чи не вся світова література умовно може вважатися фантастичною. Але фантастика як специфічний вид белетристики постає та інституціонально формується в новому світі, коли Г. Гернсбек створює термін sci fi (1923) і журнал «Amazing stories» стає популярним в Америці. Існує також точка зору, що цей термін був використаний ще в ХІХ ст. (1851) англійським письменником В. Вілсоном [4]. Назагал традицію фантастичної літератури можна починати з фольклору, античного роману, лицарського й готичного роману, роману-подорожі (зауважимо, що цей тип роману є прямим попередником роману-квесту), утопій та антиутопій, романтичної літератури, літератури абсурду. Щодо персоналій, то можемо згадати творчість таких митців: Т. Кампанелли, Ф. Бекона, Т. Мора, Ф. Рабле, Дж. Свіфта, Вольтера та, звичайно, Дж. Велса. У 1959 р. у США з’являється журнал «Extrapolation», присвячений науковій фантастиці, заснований Т. Кларсоном у 1973 р.  Д. Сувін і Р. Мален започатковують журнал «Science fiction studies» [2]. Можемо стверджувати, що трансформація фантастичної  літератури, збільшення її ролі й частки в літературній традиції назагал остаточно формується і усвідомлюється з другої половини ХХ ст. у зв’язку зі здобутками науково-технічної революції, постанням індустріального суспільства та розвитком інформаційно-комунікаційних технологій, серед яких чільне місце посіло відкриття і використання цифрових комп’ютерів, протоколів зв’язку між ними та постання інтернету як світової інформаційної мережі. Ідеологи інтернету, такі як Т. Бернерс-Лі, В. Віндж, Ж. Ланьє, небезпідставно вважали в середині 80-х років минулого століття, що інтернет змінить образ майбутнього. Це справді відбулося, і, на мою думку, вододіл між довіртуальною та віртуальною епохами проходить якраз у постанні фантастики, яка фіксує реальність майбутнього як таку, що вже здійснилася. Варто згадати батьків-засновників американської фантастики А. Азімова, Р. Хайнлайна, А. Кларка, один із знаменитих законів останнього прямо стверджує, що будь-яка достатньо просунута технологія не відрізняється від магії. Таким чином, футурологія і фантастика зростаються, утворюючи нову цілісність.

 Фантастика 80-90-х років  минулого  століття  відходить від розуміння фантастичного «як порушення загальноприйнятого порядку, вторгнення в рамки повсякденного буття чогось неприпустимого, такого, що суперечить його непорушним законам» [3, с. 110-111], запропонованого французьким структуралістом Р. Кайуа в роботі «Au coeur du fantastique» (1965). Стає зрозумілим, що саме поняття реальності втрачає непорушність і стабільність, як і концепція законів природи. Наукова картина світу з її структурним розумінням реальності (мікросвіт квантових взаємодій, макросвіт ньютонівської фізики, мегасвіт релятивістської астрофізики) накладається на творчу уяву людини, і результатом постає нове парадоксальне розуміння фантастичного як майже буденного, коли майбутнє проростає із сьогодення. Творчість Г. Бенфорда, Д. Бріна, В. Вінджа, А. Азімова, А. Кларка, Г. Біра, Л. Нівена, І. Бенкса, С. Бакстера, Р. Дж. Соєра (які відомі як професійні вчені), а також Ф. К. Діка, С. Лема, Н. Стівенсона, В. Гібсона, Б. і А. Стругацьких продемонструвала постання нової реальності, в якій фантастичне мімікрує під буденне і навпаки.

 У сучасній літературі фантастичний роман вийшов за межі жанрових обмежень та «нішевої літератури», оскільки він претендує на створення нового способу опису реальності сучасного, яке перетікає у майбутнє. Власне будь-яка згадка про реальність у сучасній літературі умовна не лише через традиційну умовність художнього вимислу, а і через розмивання меж між можливим і неможливим, фізичним і віртуальним світами, що маніфестує якраз фантастична література. І коли наразі ми говоримо про еволюцію фантастичної літератури, йдеться про те, що вона об’єднує маскультурну традицію мейнстріму та «високу літературу». Сучасна дослідниця Ю. Єгорова навіть зауважує, що сучасний фантастичний дискурс об’єднує постаті «деміурга та пропагандиста» [1, с. 238]. На нашу думку, це важливо, тому що сучасна фантастика є не лише вільним польотом уяви, але й здійснює, крім традиційної рекреаційної, ще й мотиваційно-пізнавальну функцію, пропонуючи поведінкові моделі, ефективні у мінливій технологізованій реальності сучасного й майбутнього. Як ілюстрацію можемо навести зростання уваги в сучасній масовій культурі до фантастичної літератури та її потенціалу – тут можемо згадати тенденцію до зрощення фахів письменника та сценариста, а також левову частку актуального візуального культурного продукту, яка припадає на фантастику, наприклад, екранізації 2021 р. культових романів Ф. Герберта «Дюна» та А. Азімова «Фундація».

 Отже, сучасний науково-фантастичний роман є своєрідним метажанром і має значний потенціал в сенсі об’єднання особливостей різних літературних жанрів, типів оповіді, способів побудови сюжету тощо. Важливим видається зрощення науково-фантастичного роману та формування колективної уяви на рівні ідеології й наукової картини світу, що безпосередньо стосується образу майбутнього людства.

 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Єгорова Ю. М. Фантастика в епоху постмодерну : еволюція жанру. Наукові записки Бердянського державного педагогічного університету. Вип. VІ. 2015. С. 235–240.
2. Зубов А. А. Фантастоведение и теория жанров. Ученые записки Казанского университета. Серия «Гуманитарные науки». 2016, Т. 158, кн. 1. С. 53–65.
3. Кайуа Р. В глубь фантастического ; пер. с фр. Н. Кисловой. СПб. : Изд-во Ивана Лимбаха, 2006. 279 с.
4. Катиш Т. В. Особливості функціонування термінологічної лексики в мові української фантастики: автореф. дис. канд. філол. наук: 10.02.01. Д., 2004. 19 с. URL: http://librar.org.ua (дата звернення 30.10.2021).
5. Платон. Собрание сочинений в 4 т .: Т. 2 ; общ. ред. А. Ф. Лосева и др.; пер. с древнегреч. М. : Мысль, 1993. 528 с.
6. Хороб С. С. Жанрові особливості української фантастики кінця ХХ – початку ХХІ століття : дис. … канд. філол. наук : 13.01.01 – українська література : філологічні науки ; Прикарпатський нац. ун-т ім. В. Стефаника ; Тернопільський нац. пед. ун-т ім. В. Гнатюка. Івано-Франківськ, 2017. 224 с.
7. Sterling, Bruce. Science fiction. Literature and performance. Britannica. URL: https://www.britannica.com/art/science-fiction (дата звернення 30.10.2021).

Анастасія Трегубенко