Кафедра філософії, соціальних та політичних наук

Центр філософсько-теологічних досліджень та когнітивної риторики кафедри філософії та релігієзнавства продовжує  інформувати про підсумки V регіонального конкурсу учнівської та студентської молоді «ФІЛОСОФ і Я» – 2022.

Представляємо роботи Юлії Гаврішевої та Єлизавети Мигаль, учениць Черкаського фізико-математичного ліцею (ФІМЛІ).

Спеціальна подяка славному черкаському ФІМЛІ (3 місце у всеукраїнському рейтингу шкіл 2020-2021) та особисто заступниці директора Олені Іванівні Киченко.

З усіма роботами можна буде ознаймитись за посиланням (іформація оновлюється): http://philosophy.ck.ua/category/sociogumanitarna-laboratoriya/regionalniy-konkurs-uchnivskoi-mol/

***

Я ніколи не забуду ту шосту годину ранку 24 лютого. Пам’ятатиму завжди той дзвінок зі сповіщенням про початок війни. Згадую, як всі мої друзі почали  будити одне одного зі страшною звісткою. Пригадую, як була у той час у бабусі, як отримала настанову швидко зібрати свої  речі, як мене трусило  від почутого по телевізору і як визначали місце зустрічі родини у разі повного зникнення зв’язку. Тоді відбувався хаос: величезні черги охочих зняти готівку, відсутність пального на заправках, пусті полиці супермаркетів, а звідусіль лунала інформація про дії при повітряній тривозі. Відтоді життя розділилось на до і після . Люди по-новому почали сприймати світ, по іншому мислити, навчилися любити і по-справжньому цінувати те, що мають.

Хочу підкреслити неабияку згуртованість нашого народу. Ту єдність, яку ми зараз бачимо, не можна описати словами. Слід згадати про неоціненну підтримку від майже всіх країн світу. Наші ЗСУ роблять подвиг, про який будуть пам’ятати багато поколінь. Це вкотре доводить незламність українського народу. Адже ті що нам не браття,  намагались вже не одне покоління винищити наших людей, мову, культуру. Але ми вистояли тоді і  вистоїмо тепер тому, що для нас, перемога над росією – це шанс існувати самостійно, жити на європейському рівні, розвивати країну, мати демократію та бути щасливими.

За цей час з’явилось багато легендарних історій: про селян, які знищили на Сумщині 4 танки, маючи лише синьо-жовтий прапор, про жіночку, яка збила дрон за допомогою банки з огірками, про циган, які вкрали БТР на металолом та ще багато оригінальних способів знищити окупантів. Здатися не можна. Якби не було важко, потрібно пройти це випробування. Треба пам’ятати про кожну понівечену долю, про кожну скривджену дитину, про кожну зруйновану оселю і йти вперед. Стільки прекрасного, яке зводилось століттями було зруйновано, але бойовий дух українців впевнено каже :”Ми все відбудуємо  і зробимо ще краще, ніж було”. Величезний внесок у перемогу роблять волонтери. Стільки молодих хлопців та тендітних дівчат збирають та відвозять гуманітарну допомогу у найзапекліші точки України, а потім, передають подяку людям які допомогали її зібрати, від людей, які зі сльозами на очах розуміли, що завдяки тим продуктам чи лікам вони залишились живими. Те пекло яке було в Бучі, Ірпені, Маріуполі, Чернігові, Харкові та в ще багатьох містах-героях запам’ятається на віки. Від перегляду тих жахливих кадрів, навіть у людей з-за кордону, які не знають, що таке війна, виступають сльози і біжать мурашки по всьому тілу. Важко уявити, що переживали ті, хто був у тих страшних місцях.

Для нас це буде черговим нагадуванням про те, що росіяни і українці не браття, у нас немає нічого спільного, не можна довіряти такому сусідові. Не треба використвувати російське: слухати їхніх співаків, дивитися  фільми, говорити тою мовою. Я щиро вірю в те, що зовсім скоро Чорне море нам всміхнеться, дід Дніпро зрадіє, наша доленька розквітне і настане мир.

Якби ви знали росіяни

Як розірвати ті кайдани

Свобода слова і думок

Для українців не замок.

Бо то є сила вольного народу

Котрий за волю бореться свою,

І то є наша перемога

Віками виграна в бою

Ми не такі як ви , інкаші.

Інакше думаєм, живем,

Не стверджуєм, що ми найкращі

І нашу мову бережем.

Культуру любим, поважаєм,

І всім того же ми бажаєм,

Але не стрінем короваєм

Людей зі зброєю в руках.

В думках у вас ми недолюди,

Дітей вбиваєм, нищем все,

Своїх же трощим, розбиваєм,

А руський воїн нас спасе.

Та не у те потрібно вірить,

Що каже вам магнітофон,

А в те, про що кричать всі люди,

І вже повірте, то не сон.

Юлія Гаврішева

***

Україна, моя багатостраждальна, але вільнолюбива Держава. 8 років частково окуповані території, історії не вичитані з інтернету, в мене там  живуть близькі люди, туди ринулись в оборону все ті ж наші хлопці, які вчора тільки вступали до вишів. Здавалось гірше не буде, здавалось людство прогресивне,  здавалось людство розумне.  Але, на жаль ні. Історія нічого не вчить….

4 лютого 2022 – ця дата відбилась в пам’яті болючим шоком, недовірою до подій, страхом і якимось не зрозумілим закляклим станом душі й тіла.  Мозок усіляко противився вірити тому, що відбувається, організм не хотів ні їсти, ні пити.  Новини та знову новини, телебачення, інтернет, друзі. Це дійсно відбувається зі мною, моїми рідними, моєю країною. Ні я не вірю, плачу, кричу, тремчу… Втішало те, що в нашому місті було спокійно, тоді втішало, а коли побачила фото Бучі зрозуміла, ми в нашому місті щасливезні, але так боліло за них.

Далі…. Мама, консультації мені, що робити в небезпечних ситуаціях, магазин, продукти для тривожного рюкзака, медикаменти, вода.  В магазині паніка.  Пошук бомбосховища в періоди коли відсутні тривоги. Бомбосховище про нього можна писати багато.  Вдень ми пішли туди прибирати, покинутий завод, підвали якого швидше нагадують покинутий Чорнобиль. Стіни покриті патьоками  іржавого кольору, довкола старі напіврозвалені залишки меблів, фото, плакати із «совка», таблиця Менделєєва, багато бетонного пилу, відсутність світла, люди з фонариками, «кріпово», іншого терміну навіть не можу дібрати.

Далі ніч, сирен нам не чути, але телеграм канали вже знали, мобільний телефон з рук не випускала.

Лягаємо спати, я в ванній кімнаті, мама на коридорі. Не знаю чому так, але інстинкти самі видавали вказівки на якісь такі дії.  Звук повідомлення в телефоні, тривога, збираємось. Шукаю кота, це пухната частина мене, я не можу його залишити, мама благає зоставити його вдома, огородивши йому коридор, він буде в безпеці, адже він так боїться чужих людей  і нових місць.

Біжимо, довкола люди, дивно, перша ніч, але всі один за одним, нічого не питаючи рухаються в одному напрямку з рюкзаками на спині, дітьми, старенькими, тваринами, карематами поспіхом ідуть в напрямку підвалу заводу.

Знову цей підвал, тільки вже наповнений людьми, на вході горить одна лампа, стільці, які були вже всі зайняті, люди все прибувають. Дорослі вишуковують якісь дошки тягнуть в вільні місця, намагаються облаштувати перебування в цьому підвалі своїй родині.

Чекаємо… Нарешті. Відбій. Всі ринулись на вихід. Родини намагаються триматися купи, щоб не згубитися. І от вона, яку я напевно буду пам’ятати все своє життя. Старенька з п’ятилітровою  пляшкою води, вона ледь тупаючи на покручених життям ногах, тягнучи за собою ту воду, позаду своєї родини з благанням не поспішати.

Я, дякувати Богу не з Бучі, не з Маріуполя, не з Гостомеля і є ще купа українських міст і сіл, які зруйновані до тла.  І на вулицях яких лежать сотнями закатовані та вбиті люди. І я описала своє бачення тільки першого дня війни. Але цього всього достатньо щоб бути категоричною до «руського міра», щоб ненавидіти тих військових, які прийшли нас рятувати, а ще більше тих, які їх сюди послали.  І сьогодні кричу тим хто так легко вирішує долю мого покоління, беручи на себе роль Бога і так легко корегують кому жити, а кому вмирати. Хто вам дав таке право? Прошу і водночас вимагаю, всіх тих, хто має хоч якусь в цьому силу, ЗУПИНІТЬ ЦЮ ВІЙНУ!.

Сад, тиша, чути спів пташок, пахне  стиглою вишнею, яка так розкішно розкинулась над дитячим майданчиком, сусідки сваряться  за незачинені двері в під’їзді. Мило, все  як раніше. У дворі юрбляться хлопці, які були в ЗСУ, в них, і в нас завтра свято, ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ, готуються до параду,  переглядають  нагороди. Набігла якась не контрольована сльоза, МИ ПЕРЕМОГЛИ, УКРАЇНА ВІДСТОЯЛА СВОЄ МАЙБУТНЄ (я вірю, що так буде).

Єлизавета Мигаль