Кафедра філософії, соціальних та політичних наук

Естетика старості – це словосполучення виглядає дивно. Здавалося б, яка може бути естетика старості? Тим більш у європейській культурі з її активізмом і культом молодості, здобутками пластичної хірургії та фотошопу – еталонами медійної краси. Старість є цінністю для східних культур, де вона асоціюється з досвідом і мудрістю.

Але часто кількість прожитих років вкладається в звичайну статистику. За даними ВООЗ: молодий вік – 18-44 роки, середній – 45-59 років, похилий – 60-74 роки, старечий – 75-90 років, довгожителі – 90 і більше.

Проте старість – це передусім стан душі, а дзеркало душі – очі. Як у Ернста Хемінгуея («Старий і море») … «Все у нього було старе, крім очей, а очі були кольором схожі на море, веселі очі людини, яка не здається».

В усі часи художники зверталися до теми старості, намагаючись достовірно відтворити «сліди часу» на обличчі людини, в її очах, кутках губ, руках, постаті… Проте культура старості стає предметом дослідження лише на початку ХХ століття, адже найчастіше асоційована з нею тема занепаду і смерті завжди була табуйованою. Але старість – це й тема глибинного досвіду прожитого життя, світлої мудрості, духовного розвитку. Секрет не в тому, щоб залишатися «вічно молодим», а в тому, щоб розкрити красу старості, де є свої переваги і завдання індивідуації.

Старість і мистецтво – це цікаво, адже за допомогою мистецтва можна розкрити естетику старості. Кожен переживає свою старість індивідуально, але художник відображує лише те, що і як він бачить, спираючись на свій досвід багаторічних спостережень. Погляд, вираз обличчя, зміни мускулатури, сліди переживань у зморшках та сивині – все це є виразом стану людини, яка прожила довгі роки. Згадаймо «Портрет старої» Альберта Дюрера, «Туринський автопортрет» Леонардо да Вінчі (зроблений у 60-річному віці), «Портрет старого у червоному» Рембрандта, «Стара кокетка» Бернардо Строцці, останній автопортрет Іллі Рєпіна (зроблений в 76 років), галереї людей похилого віку німецького художника Крістіана Хейзера та британського художника Чарльза Спенчелая…

Ми бачимо різні образи, різне ставлення до старості, яка прийшла разом з мудрістю, або яка прийшла сама.

У колекції Черкаського обласного художнього музею багато картин, які могли б стати ілюстрацією до нашої теми. Саме художня творчість змушує замислитись над питанням: чи має національні ознаки розуміння сутності старості? І яким є образ «успішної» старості? Для українців є характерною глибока повага до батьків, в символічних образах народної культури мати і батько асоціюються зі спогадами дитинства, з природою, життєвими дороговказами.

Старість, щоб бути увічненою в картині українського художника, має бути вкоріненою не лише в життєвих практиках, а й у моральних цінностях національної культури. Тут старість – особливий стан просвітлення, образне вираження архетипу мудрості і сили, ідеї спадкоємності та трансляції духовних цінностей роду наступним поколінням. Ми рідко зустрінемо в картинах українських художників потворну, меркантильну або немічну старість. Згідно з особливим естетизмом, як родовою рисою нашого менталітету, ми частіше бачимо особливу красу старості, своєрідну ауру, в основі зображення якої єдине почуття – любов. І добра пам’ять. Тому це найчастіше – світлі образи матері, батька, бабусі, дідуся, мудрих старих. Коли метою художника є вираження краси душі, що просвічує крізь тіло.

Куратор: Оксана Пушонкова

Пропонуємо до огляду галерею образів з фондової колекції Черкаського обласного художнього музею:

Олег Баумейстер «Телятниця», картон, олія, 1981 р.

Василь Касіян «Портрет Олександри Сошенко-Мазюкевич»,

папір, лінорит, 1960 р.

Петро Козін «Думи», полотно, олія, 2000 р.

Микола Колядко «Моя бабуся», картон, олія, 1983 р.

Володимир Кузнєцов «Голова старого» (етюд до картини «Божі люди»), полотно, олія, 1917 р.